Спогади учасників боїв за Іловайськ.
Із книги “Дівчата зрізають коси”:
“...нас чомусь відправили в Іловайськ. Усе якось одразу пішло косо-криво. До цього жодного разу такого не було. Пробивалися колеса, ламались машини, хтось труївся, хтось запізнювався… Ми зайшли в Іловайськ 18-го ввечері. Там була зведена рота під командуванням “Апіса”, перша штурмова розміщувалась. Я мала там пробути буквально добу, але затрималась на 12. В Іловайську дуже прямі вулиці. Вони проглядаються ідеально. Семен дав наказ зайняти школу за пішохідним мостом у місті й закріпитись там. А ми почали шукати дорогу, якою могла б зайти техніка з правого боку Іловайська. Було нас тоді дванадцятеро. Дивлюся – їде “дев’ятка” “Нива”, з кулеметами, автоматами. Ми стоїмо і дивимось, хто це такі… Проїжджають повз, дивляться на нас, ми – на них. Я ще дверцята зачиняю, щоб вони проїхали, один з них киває, мовляв, дякую. А потім бачу, а на їхній машині написано «Оплот», я навіть не зорієнтувалась, що це… Передаємо по радєйці: “якийсь «Оплот» проїхав”. А у відповідь – мати: це ж вороги! Отаке там було – повна плутанина і хаос. Наступної ноч – жахливий обстріл. Запустили ліхтарі, й було світло як удень, – такого не забудеш. І почалося – “гради”, міномети… А потім стало відомо – вихід з Іловайська неможливий... День Незалежності запам’ятали надовго – це був страшний обстріл. Ми вже розуміли, що ми оточені, й прийшов відчай. І ми кричали пісні. 27-го числа була спроба прориву. Обговорювались можливі шляхи відходу – через Моспіно, Харцизьк. 28 серпня оголосили режим тиші. А вранці почався вихід колони. Було страшно. Це була дорога на Грабське, пряма. Спалені машини стояли на шляху. Ми проїхали повз бійців 93-ї бригади, – вони мали нас замикати. До Многопілля ми взагалі їхали спокійно, вже розслабились, думали, що все закінчилося – постійні обстріли, смерті… Ми, наївні, тоді вирішили, що все позаду. Агрономічне проїхали. Там “Миротворець” і “Дніпро-1” стояли. Ми зустріли військове керівництво, вони саме вели переговори з росіянами – на яких умовах нам дають коридор… “Філін” передбачав, що можуть бути проблеми в районі Старобешева – там були неконтрольовані райони, і там могли бути росіяни. До нас уже дійшли чутки, що ми маємо справу не з сєпарами і козачками, а з регулярною російською армією. Потім була команда “по машинах”. Ми вирушили в бік Красносільського – і тоді почався перший мінометний обстріл. Потім знову: “Колона! Рух!”. Маяв білий прапор. Колона розтяглась і ми рушили. І тут по нас відкрили вогонь, і почався просто розстріл колони. “Зелений коридор” перетворився на коридор смерті. Ця дорога була в них добре пристріляна, тож кожен постріл був прицільним. Ми просто не могли повірити очам. Справа техніка горіла – повалив дим, з’явився шанс проскочити. Ми влетіли в кукурудзу якусь. Випали з машини, почався бій. Незрозуміло, хто де – де наш, де чужий, на зв’язок ніхто не виходить. Крім нас були ж інші батальйони, ЗСУ – як розібратися, де свої, а де ворог? Незрозуміло, хто по кому працює. Танки показалися. По них “Брест” і “Усач” почали працювати – і підбили. До нас під’їжджає танк із білим прапором – ми думаємо, що він з миром. А виявляється, вони брати нас прийшли. Наші пішли на переговори. І тут – постріл з танка. “Танкіст” мертвий, “Апіс” пошкодив руку, Алінку – уламком, у мене – контузія і поранення. Далі я майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що мене кудись несли, що намагалася подзвонити мамі… Прийшла до тями в погребі – темно. Вирішила, що я померла. Потім нам довелося вийти, і нас узяли в полон. В мене є шрам, давнішній уже, на пальці. Мене прийняли за снайпера і хотіли розстріляти. Але потім хтось сказав, мовляв, вона і так скоро помре, не треба. Багато хлопців тоді забрали у полон. Після того і батальйон “Донбас” розділився. Частина залишилася, частина – серед них і я – пішла за “Філіном”.
Іловайськ розділив життя на «до» і «після». Так, як було «до», вже ніколи не буде. Ці картинки постійно зринають у пам’яті, й від них неможливо сховатися”.
Людмила Калініна “Строітєль”, – 46-й штурмовий батальйон “Донбас ЗСУ”
Із книги “Без ротації”
“А потім був Іловайськ. Від смерті нас тоді врятувала 90-річна місцева жителька, у квартирі якої ми переховувалися… Коли ми зайшли в місто, у мене було шосте чуття, що щось станеться… І буквально за 15 хвилин почався обстріл. Ми йшли у хвості колони, прикривали. Я почув чергу – повертаюсь Тарас [Костанчук - авт.] лжить. Я до нього. Підняв. Бачу, що живий – і в цей момент мені в ногу потрапляє куля. Я з Тарасом дострибав на одній нозі до будинку, почав гукати про допомогу, але вже ніхто не чув – всі відійшли. Поряд був під’їзд, ми заскочили туди. Діяли на автоматі. Я на адреналіні болю майже не відчував. Почали шукати квартиру, ввалились туди і впали на підлогу. Коли обстріли спинились у коридор вийшла Клавдія Іванівна. Їй тоді було 90 років і вона не мала сил спускатися, ховалася у ванній кімнаті. У часи Другої світової була санітаркою, тож взялася перев’язувати наші рани. Скоро зрозуміли, що ми в оточенні. Треба було вибратися з Іловайська. Вирішили їхати до мене в Макіївку. Їхали по одному. На блок-посту між Іловайськом і Макіїівкою я чую: “Євгєній Міхайловіч, виходітє із машини”. У мене все похололо. Сперся на машину і питаю: “Єсть проблєми?” А він дивиться у паспорт і питає: “А что ето ви із Владівастока, а паспорт украінскій?”. “Ну я роділся там, потом пєрєєхалі”. А він мені: “Ну прівєт, зємєля! Бил би другой дєнь, то я б тєбя забрал на подвал. а так єдь”
Євген Нікітченко “Нікітос”, батальйон “Донбас”, 4–та бригада швидкого реагування НГУ імені Героя України Сергія Михальчука
“Головна проблема Іловайська, на мою думку, – незлагодженість між підрозділами. Я був там з 10 по 22 серпня. Ніхто не знав, що роблять інші підрозділи, і що робити їм. Перед тим, як ми туди їхали, нам казали, що що там десь із сімдесят “ополченців”, яких треба вибити. І ми за добу повернемося назад. Приїхали, а нам військові кажуть: “Ви що! Там такий укріпрайон!” А тим часом нам розповідають, що все чудово, що оточення не буде”
Сергій Малиш “Малиш”, батальйон спеціального призначення “Азов”, полк патрульної служби поліції особливого призначення “Київ".
З показань потерпілого військовослужбовця ЗС України Ш., який безпосередньо виходив з оточення (за матеріалами розслідування Іловайської трагедії Генеральною прокуратурою України):
“Наша колона слідувала по раніше узгодженому маршруту. Одночасно з цим, неподалік околиці с. Чумаки ми потрапили у засідку та були розстріляні з декількох БМП та танків, крім цього, по колоні вівся потужний артилерійський вогонь, у тому числі з мінометів та АГС-ів. Указаний розстріл супроводжувався постійним вогнем зі стрілецької зброї. Намагаючись покинути зону обстрілу, частина колони в хаотичному порядку розпочала рух у зворотному напрямку та направилась до населеного пункту Новокатеринівка, але потрапила до другої засідки та була обстріляні зі стрілецької зброї, ПТУРів та великокаліберних кулеметів. У подальшому, проводячи розвідку я разом з іншим військовослужбовцем потрапив у полон до військовослужбовців ЗС РФ, які передали нас представникам підрозділу «Козачий союз області війська Донського» терористичної організації «ДНР», де вже знаходився в полоні Ф. Останній розповідав, що він особисто бачив, як бойовик з позивним «Батя», у зв’язку з тим, що йому не вдалось обміняти когось зі своїх родичів, прострелив одному з допитуваних ногу”.
